Благотворительный клуб выпускников и учителей школы №116 г.Одессы имени А.И.Кудиновой
АРХИВ НОВОСТЕЙ 2014-го года

С Новым 2015-м годом!
Даст Бог, он будет лучше своего предшественника...
Дай Бог! Пожалуйста! Дай Бог!



Вот уже много лет наш выпускник 1964-11Ж Володя Барзиловский - художник, фотограф, кинооператор, душа, сердце, мотор, ноги, руки, крылья нашего клуба рисует новогодние открытки.
Предлагаем Вашему вниманию выставку новогодних открыток художника Владимира Барзиловского. На открытках есть надпись P.F. PF – это небольшие оригинальные открытки для поздравления с Новым годом. Считается, что название пришло не то из итальянского «Po Felicita» (на счастье), не то из французского «Pour Feliciter». Все предлагаемые Вашему вниманию открытки участвовали в соответствующих ежегодных международных конкурсах. 
Смотрите, вспоминайте, получайте удовольствие. 

О прошедшем годе накануне 2015 года ничего и вспоминать не надо. Все болит... Не забывается такое никогда...
Санта Клаус в балаклаве на деревянной козе, которая, конечно, тоже в балаклаве, отправляется в Европу. Там будут рады подарку - шине, бывшей в употреблении. Пробег только по Украине! Дед Мороз люстрирован в мусорный бак.
Его мешок конфискован - не хрен добру пропадать! Вместо шампанского - коктейли Молотова. Шины наготове! Коротко, двумя словами говоря - Слава Украине! Но карты Украины на земном шаре почему-то не просматривается. Правда, это не первая открытка без карты. Так что, не будем делать поспешных выводов...



События конца 2013 года были как будто бы вчера... Евромайдан... Козак с оселедцем и Дед Мороз предпринимают неимоверные усилия по перемещению Украины в Европу. Однако деревянная лошадь не впряглась и ведет себя как пассажир и нахлебник. Художнику удалось убедительно изобразить неподвижность Украины, несмотря на то что она поставлена на колеса. Контраст между напрягающимися участниками процесса и нарочитой неподвижностью велик. Архаичность конструкции и одежды участников подчеркивает насущную необходимость модернизации страны. Тема троянского коня для Европы также просматривается.

Каждая такая открытка рисуется в конце уходящего года по его мотивам. Что будет в следующем неизвестно. Хотя 2012 год был насыщен событиями: парламентские выборы, знаковые аресты Юлии Тимошенко и Юрия Луценко, судебные процессы над ними, драки в Раде, по сравнению с тем, что нас ожидало в дальнейшем, был, можно сказать, безмятежным. Это отражено в отрытке. Дед Мороз, как индийский йог, играет на дудочке, из мешка вылезает гостинец - змея. Оселедец у козака делает стойку под звуки музыки, что та кобра... Изображена потенция протеста. Что-то назревает...

В конце 2011 года главной темой был Чемпионат Европы по футболу в Украине, предстоящий в 2012 году. Господи! Сейчас бы нам те заботы. Дракошик в национальной форме с мячом оказался несчастливым - венгерский судья не засчитал гол, честно забитый украинскими футболистами англичанам при всем честном народе в Киеве.

2011-й - год то ли кота, то ли кролика. Уставший от дискуссий художник вырядил кота в костюм зайца-кролика и засунул в шубу Деду Морозу. И нашим, и вашим. Роль кролика в нашей жизни уже тогда проглядывалась. 

Конец 2009 года Украина провела в масочном режиме - свиной грипп. Тогда мы еще не знали, что увидим маски похуже... Сама Премьер-министр Юля с косой в праздничном хороводе вместе с тигром. Видимо, это намек на мировой экономический кризис.  Елка в предвыборной урне - предстоят выборы Президента...Страна вечных выборов. Хотя всего лишь через несколько лет выяснится, что выборы в миллион раз лучше войны.

Лихо понеслась Украина на быке. Это явно не вол, на котором чумаки соль возили. Этот бык еще покажет свой норов...

Воет бедная собака - не знает, куда податься... Как обезьяна в том анекдоте: умные налево, красивые - направо, а мне что, разорваться? Так и разрываемся по сей день.

Уборка территории сраны после Майдана... Украина нафарширована западными кредитами. Кстати, где они?

2004-й год - год обезьяны. Видимо. всем известную Юльку имел в виду художник...

Коза, дающая золотое молоко стране. Ой, не впрок пошло оно нам!

Вот такая беззаботная, радостная открытка была нарисована в 2001 году. По духу похожа на советскую. Сравните с открытками последних лет...
 

Надежда Васильевна МатюшенкоЛюдмила Павловна Кияновская"СВЕТ ДАЛЕКОЙ ЗВЕЗДЫ ОСВЕЩАЕТ ПУТЬ И ДАЕТ НАДЕЖДУ" -
рассказ учителей Матюшенко Н.В и Кияновской Л.П. о 116-й школе, опубликованный 20.06.2014 в газете "Порто-франко'.
Продолжение 27.06.2014
Продолжение 04.07.2014
Продолжение 11.07.2014
Продолжение 18.07.2014
Продолжение 25.07.2014
Окончание 01.08.2014

Фото Л.Бенедерского 


Виньетка
10-й "И" 1970 года выпуска... Это параллельный класс моего года выпуска. Многих помню: Игоря Николаева - единственного золотого медалиста выпуска. Наши мамы работали в одном санатории. Помню, как попросил посмотреть и подержать на выпускном его медаль. А она дорогого стоила - золотая медаль 116-й. Куда-то в Москву уехал сразу после школы и больше не появлялся. С Леней Волохом учились еще в 56-й школе в одном классе. Он был солистом-вокалистом в знаменитой команде КВН Одесского института народного хозяйства  - чемпионе СССР. Автор рок-опер. Где-то рассекает на своем "Мерседесе". Очень колоритный был Иван Стегний. Помню приблатненного Борьку Шамиса. Помню Эдика Цирюльникова. С Володей Рыжовым работали потом вместе. Девочки тогда меня, извините, мало интересовали. О чем жалею. Надеюсь, удалось наверстать. Опять же, еще не вечер. Хотя и вечереет...
Учителей, конечно, всех помню. С Инной Евгеньевной Горбуновой, моей учительницей биологии, дай ей Бог здоровья, иногда еще и встречаемся по праздникам. И на похоронах, конечно...

Любую виньетку хочется разглядывать. Она не отпускает сразу. Даже если там нет знакомых людей. Она пахнет временем. Она загадочна. Как сложились судьбы у этих "кандидатов в человеки"?
А если там еще и знакомые есть...



Субботник 1969-го ил 1970-го года. Классный руководитель - Виктор Посадский. Птичка у фотографа, видимо, задержалась, и все очень напряженно ее ждут...
Виктор Романовский, 1970А

День Учителя 2014
В гостях у Кати Гуляк 05.10.2014 г.

Гости собираются...

Еще светит 116-я!
Осенняя елочка. Под елочкой спрятаны подарки учителям...

Катя Гуляк в ожидании гостей

Так же внимательно, как на уроках...

Радостная встреча... Лидия Васильевна Якушева

Ира, дочка бессменного секретаря школы Нонны Ефимовны пришла поздравить маминых коллег. Сама Нонна Ефимовна не смогла...

Серьезные политические разговоры погасил сладкий десерт

Подарок от учителей - элегантные бабочки.
Фото учеников в бабочках - в следующем выпуске.
Инна Евгеньевна Горбунова и Людмила Павловна Кияновская

Учителя и ученики...
Екатерина Ефремовна Перец и Лидия Васильевна Якушева

Рая Барзиловская в большом авторитете у учителей
Евгения Владимировна Шокина, Екатерина Ефремовна Перец и Лидия Васильевна Якушева

Директор есть директор...
Галина Ивановна Хандрикова (Видео)

Один из авторов статьи в о 116-й "Свет далекой звезды освещает путь и дает надежду" Людмила Павловна Кияновская. И сама светит до сих пор!
Фото Володи и Раи Барзиловских

Благотворительный клуб выпускников и учителей школы №116 г.Одессы им.А.И.Кудиновой
приглашает всех, кто знал Алевтину Ивановну Кудинову, 
помянуть ее 23.06.2014 года в годовщину ее смерти. 
 
 

Сбор на Втором кладбище 23.06.2014 (понедельник) в 12.00
на центральной аллее возле церкви Св. Дмитрия Ростовского



Поминальная встреча состоялась
11 лет прошло со дня смерти. Никто никого сюда не гонит, а люди идут к могиле...
Вот как надо жить. Алевтина Ивановна и сейчас учит.

Невестка и внучка Алевтины Ивановны - Тамара и Саша

Сын Алевтины Ивановны - Валерий с женой Тамарой и дочкой Сашей уже ждал нас на кладбище. Здесь всегда порядок.

Цветы учителю от учителя и ученицы...

Нина Корж перед походом на кладбище навестила нашу учительницу Надежду Васильевну Матюшенко

Сашенька...

Валерий и Тамара Кудиновы

Владимир Барзиловский и дочка Гали Симчак Наташа

Александра и Сергей Шумихины, 1970 "З"

Лена Вовкова и главный организатор встречи Рая Барзиловская

Одноклассники: Виктор Романовский и Нина Корж (1970 "А").
И родились в один день!

Галя Симчак и Саша Шумихина

У Гали Симчак всегда есть что вспомнить...
Фото В.Барзиловского, В.Романовского

Цоб, Україно!
або
Трохи зіпсовані янголи
 
Було це в Халаїмгородку (зараз – Городківка), що на Житомирщині. Мій дід Янко працював у пана старшим воловником. Це – значна посада на селі, вище за сучасного завгара! Бо тре було сіяти і орати, перевозити великі вантажі. Без тих “Цоб” і “Цобе” не можна було робити важку сільську працю. Правого вола завжди звали Цоб і його запрягали тільки справа, а лівого – Цобе і його запрягали виключно зліва. Ніякіх інших імен у волів не буває. Якщо запрягти їх навпаки, то буде біда – воли не зрозуміють, що їм робити, злякаються, понесуть, розтрощать і воза, і все, що попадеться їм на шляху.
Багато води та крові втекло з тої пори, але, все ж таки, два покоління ще не минуло… Уявляєте, мій дід жив дві держави назад – ще у поза-тій імперії, за царя Миколи другого, а я – ще не старий…
 
Правда і вили
Десь, вже при більшовиках, сусід поцупив в мого діда житні снопи з поля. Дід зі своїм старшим сином – моїм батьком, поїхав “до волості”, шукати правди. День їхали, два дні товклись між чиновниками – правда не знайшлась, десь загубилась... Вертаючись додому, заїхали на сусідську ділянку, забрали свої снопи – кожний селянин в’яже по-своєму і відрізнити було не важко – та й перевезли до своєї комори. Знайшли свою селянську правду. Майже вік минув, а спосіб пошуку правди кардинально не змінився! Бери вили і буде тобі правда! Влада не допомагає.
У тридцять другому році минулого століття батька забрали до армії. Виправили документи і він – Станіслав Янович Романівський, раптом перетворився у “Евстафия Ивановича Романовского” – так вирішив писарчук. Заперечення не приймались...
Служив батько в кавалерії і хоча, як кожний сільський хлопець, знав і любив коней, все ж таки дуже заздрив піхотинцям з військової частини, яка була поряд за парканом. Здавалося б, верхи ж краще?! Але ні: піхоті хліб давали вволю на стіл, а кавалеристам – скудну пайку кожному в руки, щоб вони не носили “залишки” коням…
Ця строкова служба, мабуть, врятувала батькові життя, бо в Халаїмгородку в ті часи був страшний голод. Моїй бабусі було доручено щось на кшталт дитячого інтерната, якому навіть виділялась “якась продухта”. Не всіх дітей можливо було залишати вдома, бо була загроза канібальства – де-які батьки зовсім збожеволіли з голоду. Отака була влада-владочка. Наші сучасні, порівняно з тими вурдалаками – трохи зіпсовані янголи, блакитні крадійчики…
Армія в ті часи була чи не єдиною можливостю отримати “пашпорт” і покинути сільські злидні. Так і батько зробив. При цьому спромігся виправити ім’я  на справжнє – Станіслав, а прізвище та по-батькові так і залишилися понівеченими. Працював на шахтах десь під Мурманськом, а потім – на шахті “Кочегарка” у Горлівці, потім – війна, поранення, шпиталі, знову війна, перемога.
Все життя він носив не своє прізвище, а в душі – образу на владу, на скривджену нею пам’ять свого батька. Наприкінці він таки вирішив змінити прізвище, агітував своїх синів, жінку, але не встиг – помер. Ось така, досить типова історія, сумна, а, може, й не дуже, бо батько прожив велике і добре життя.
Чи гарну справу робила та імперія, наполегливо і послідовно русифікуючи культуру, освіту, імена, прізвища, навіть по-батькові?! Зрозуміло, що ні, бо це було насильство, зло, пам’ять про яке передається з покоління в покоління. Що там ті імена, коли переселяли та знищували цілі народи, “стирали в лагерную пыль” сім’ї, спускали плани по в’язнях та розстрілах. Пам’ять про зло накопичувалася багато десятирічь.Люди не забули це.
В 1991 році, коли захитався той колосс, люди не стали його підтримувати. Яка пшениця – така й паляниця! Не стали рятувати імперію, незважаючи на потужну ідеологічну підтримку, яку вона собі забезпечувала багато років. Найталановитіші митці СРСР працювали у кіно, театрі, літературі, на телебаченні, створивши багато дійсних, беззаперечних шедеврів. Для прикладу достатньо згадати кінофільм “А зори здесь тихие…” і буде зрозуміло про що йдеться. Все це будувало могутній ідеологічний, патріотичний фундамент країни. А держава все одно не встояла! Пам’ять народна спрацювала – і ніхто ту імперію, а ні зі зброєю, а ні без зброї захищати не став. “Непохитний” колосс розвалився.
 
Нова держава
І ось нова держава! Вона починалася з тотального розкрадання державного майна. Діючі підприємства розпиляні на брухт, по пустих корпусах гуляє вітер, бігають дикі собаки. Є сталкери, які можуть туди провести. Зона… Фонд державного майна – активний учасник подій. Він поспішає: розбирайте скоріше, в мене план! Ніяких дієвих функцій по нагляду за тим майном, навіть якщо в ньому є державна частка, він не виконує.
Народ не має ні батька, ні матері. Вже минає п’ятий президент, а ні батька, ні матері, таких, щоб все – в сім’ю, немає. Народ, як той безпритульний, сирота – ніхто його не пестить, не виховує, ніхто його в світле майбутнє не веде. Як завжди буває з безпритульними - вони крадуть, п’ють, сваряться і б’ються.
Жоден з президентів навіть не спробував примирити різні частини свого народу, навпаки – можновладці з задоволенням використовували наявні протиріччя для збільшення своїх повноважень і статків. Конституція їх турбувала тільки в частині розподілу повноважень між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів. Все інше – “для лохів”, виконувати не обов’язково! Зараз, якщо хтось згадує Конституцію України в суді, то суддя раптово прокидається і дивиться на ту книжку в руках того йолопа, як чорт на Біблію в пеклі.
До речі про суд. За часів Ющенка, якось, я виступав представником відповідача в цивільній справі. Позивачкою була одна бабця, колишня вчителька географії. Вона дуже настирливо позивалася до лікарів, хоча здоров’я мала, дякуючи тим самим лікарям – на двох молодих. Згідно з ЦПК, діючому на той час, процес йшов виключно на державній мові. Бабця, за національністю росіянка, погано все розуміла, на допомогу приводила якусь жінку в якості перекладача. Але суддя не дозволив їй приймати участь, бо вона не мала відповідного диплому, а перекладач – це, дійсно, важлива процесуальна фігура. Суд проходив в Одесі. І склалася ситуація, гідна театру абсурду. Всі учасники процесу, включаючи суддю, краще знають російську мову, але вимушені і намагаються говорити українською. Всупереч здоровому глузду і якості процесу.
Хоча та бабця мала дуже поганий характер, я з жалем дивився на неї всі три роки, які йшов процес. Мені було соромно за свою націю, яка зазнала на протязі історії великих утисків, а тепер завдавала те саме іншим людям. Типовий націонал-реваншизм – тобто помста однієї нації іншій, та ще з використанням таких самих методів.
Зараз ще діє так званий закон Ківалова-Колісниченка, який дозволяє, наприклад, в одеському регіоні навіть в суді використовувати російську мову. Але дні його вже полічені. “Цо то бенде” замість нього? Зрозуміло, що ”якся воно буде” – так казала моя бабуся. Але ”якся” – це замало. Чи вистачить здорового глузду в політиків? Чи буде зроблений той геніальний “шаховий” хід, який раптом покращить позицію? Давно таких не бачив. Два перші президенти України Кравчук та Кучма ще вміли грати в політичні шахи, а всі, хто після них – типові “чапаєвці”.
Одеса! Люди жили віками тут, розмовляли турецькою, російською, українською, молдавською, болгарською. Я ще застав ідиш. Нажаль, зараз його вже немає. То була чудова одеська мовна веселка. Раптом хтось прийшов і наказав – всім розмовляти українською, бо це – Україна. Аргумент досить сильний, але куди подіти людей? Куди злити їхню кров – російську, молдавську, болгарську? Бо мова і кров поєднані. Достатньо глянути на карту результатів голосування на будь-яких виборах в Україні і стане добре видно, щo люди голосують кров’ю. Хтось пропонує цю кров зливати. Мабуть, знаєте таких “дипломатів” з такими “добрими” рецептами... Зараз кровопусканням активно користуються. Чи буде якійсь результат окрім моря крові?
Таким чином накопичуються великі та малі образи вже на нову державу. Малі – вони теж важливі. Кілька років тому мій племінник пішов реєструвати новороджену дитину. Назвали – Даниїл. Кажуть, не можна так, треба писати “Данило”. “Шкандаль”! Крик! Врятувало посилання на релігійні міркування та на святителя Даниїла, у день якого народився син.
Ось так і робляться карби на серці людям. А потім питають, чому країна слабка, чому не єдина? I вішають в кутку екрана телевізора гасло: "Єдина країна". Халва, халва... 
В той самий час діючий Прем’єр-Міністр Арсеній Яценюк і кандидат в мери Києва Віталій Кличко розповідають з екрана того самого телевізора з дуже серйозними обличчями про те, що їм, бачте, ніхто не заважає розмовляти із своїми жінками Терезієй і Наталкою дома на російській мові. Можете уявити картинку, як хтось не дає Прем’єр-Міністру країни чи Чемпіону світу з боксу у супер важкій категорії спілкуватися вдома з жінкою? Навряд чи. Ось такого рівня “аргументи” використовуються…
Кажуть, мовне питання – “тридцять перше” за важливістю для людей. Я вже чув – триста тридцять перше. В той самий час, ті самі люди, що так стверджують, готові стояти за мову на смерть, не здатні на будь-який компроміс. А чого ж так, якщо питання таке не важливе? В дискусії вам обов’язково наведуть приклад Швейцарії аж с чотирма державними мовами, і скажуть, що нас це не стосується, бо в їх – конфедерація! Приклад офіційно двомовної Канади старанно обминається. Але ж не заховати подій в Квебеці в 60-х роках минулого сторіччя – вони були на моїй пам’яті. Куди подіти Закон про офіційні мови, прийнятий в Канаді в 1969 році? Чи в Канаді живуть якісь неосвіччені туземці, з яких ми не можемо брати приклад? Ось такого рівня дискусії ведуться…
Взагалі, ідеологічної підтримки єдності немає майже ніякої. Відомо – значення національного кінематографу не менше чим армії. Але український кінематограф вбитий, як, доречі, і армія. Незважаючи на це, в Одесі вже кілька років проводиться під керівництвом пані Вікторії Тигипко міжнародний кінофестиваль. Виділяються державні та муніципальні гроші. І в цьому році планується… Можливо краще б було оголосити конкурс для сценаристів, режисерів і, може, зняти, можливо вдасться, щось не гірше "Тіней забутих предків” і десь людям показати? Може треба притягувати фестиваль до національного кіно, а не навпаки?
В країні немає жодного морального авторітета національного масштабу.  На початку 90-х років кандидатами на цю вкрай необхідну суспільству "посаду" були Вячеслав Чорновіл та, може, Левко Лук'яненко. Але вони не відповідали вимогам всієї країни, а лише її частини. Піздніше вони були витіснені балакучими політиками – представниками самозваної "еліти" з використанням будь-яких методів. Вячеслав Чорновіл був вбитий. 
В Одесі була така незвичайна людина, великий моральний авторитет – Борис Давидович Літвак.  Герой України, голова правління Одеського обласного благодійного фонду реабілітації дітей-інвалідів «Майбутнє», директор спеціалізованої дитячо-юнацької спортивної школи олімпійського резерву, депутат Одеської міської ради, а, простіше кажучи, засновник відомого "Дома з янголом", де безкоштовно багато років допомогали дітям і допомагають зараз, вже після його смерті. Ось кого треба було робити зразком для суспільства! Відомо, що євреям досяжні великі успіхи у фінансовій сфері, у науці, у музиці, тощо. Але такого, щоб єврей став праведником національного масштабу в багатонаціональній країні, я не пам'ятаю. Є над чим замислитися українцям...
А тим часом в Київському обласному театрі ім.Саксаганського йде "Хто кому Рабинович” – спектакль Ігора Афанасьєва, який без перебільшення можна назвати антиукраїнським. При цьому його возять по всій Україні. Навіть безкоштовно водять на нього глядачів. Талановито, в яскравій музикальній формі подають тотальну продажність українців, як їх основну рису. Що тут скажеш – сміливо. Чи розумно?
 
Дипломатія
Дипломатії немає майже ніякої, ні з зовнішним світом, ні у відносинах зі своїм народом. Маючи поряд могутнього сусіда, якого на всіх континентах вважають ведмедем, не упускають випадка, щоб ткнути його палицею. Потім дуже дивуються, що ведмідь прокинувся і його ніхто не може зупинити. Можливо, краще було кожний день йому казати: “Мишка! Какой красивый! Какой сильный! Как мы рады, что у нас такой сосед! Возьми, Мишка, кусочек сахара”? Чому моя неписьменна бабуся Марфа все життя так прожила зі своїми сусідами, не дивлячись на те, добрі вони чи погані? Чому фіни, які мають дуже тяжку історію взаємин з Росією, з війною включно, можуть так робити, а українці – ні? Звідкіля стільки гонору? Доречі, у Фінляндії дві державні мови: фінська і шведська. Це при тому, що історія взаємовідносин Фінляндії зі Швецією ще важче, ніж з Росією.
Пам’ятаю, коли в 2004 році Верховний Суд вирішував долю другого туру виборів президента, Степан Гавриш – на той час представник Януковича в ЦВК – закинув Петру Порошенку – активному учаснику помаранчевої революції зауваження, що він поводить себе в дискусії не професійно, не дипломатично.  Порошенко зраділо відповів, що він – саме фахівець, бо має відповідну, профільну освіту – закінчив факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету. На це Гавриш зауважив: “Тоді, принаймні, ви не припускалися б особистих образ”
У взаєминах із своїм народом політики та журналісти дуже часто використовують термін "п’ята колонна”. Мова, між іншим, йде про мільйони людей. Може десять, може більше. Так це якась колона, чи значна частина країни, з якою не можна не рахуватися? Чи можно так казати взагалі? Чому вчать тих політиків в тих дипломатичних академіях, інститутах державного управління? Бризкати слиною в об’єктиви телекамер? Дивитися в дзеркало і бачити там бога, здатного виносити вироки народу?
Все це при тому, що в нас дійсно є п’ята колона – це олігархи, які вивезли значну частину пограбованих в Україні коштів за кордон. Хай би хоча б тут крали і тут використовували. Але ні, майже все вивозять.
Додайте ще шосту колонну – непереборних чиновників, які використовують посади і законодавство виключно для наповнення своїх кишень, і картина буде, як кажуть,  маслом...
Ось так виглядає наша “ненька” на 23-ому році незалежності – пограбована, роздягнена догола. Десь вже із здертою шкірою. Ходить, зґвалтована, по світу – милостиню просить. Бідна сиротка.
Якось були в мене родичі у гостях. Одеса, липень, спека… Моя племінниця каже татові:
- Люда хоче пити!
- Зараз, доню, потерпи трохи.
- Тато, мені жарко!
- Людочко, але усім людям жарко.
- Ні! Мені найжарчіше!
Це не нагадує вам щось на кшталт “Україна хоче запозичень! Україна хоче запозичень!”? І – “В нас – сама важка історія!”?... Треба позбавлятися недоліків у національному характері. А за для цього, принаймні, ми повинні їх визнати…
Попередній президент побудував могутню вертикаль влади. Вже все йому підкорялося. В політиці дійшов до того, що навіть депутатів за його командою викидали з Верховної Ради. Хтось аж у буцегарню влетів разом зі всією своєю “недоторканістю”. З такою владою президент не знайшов нічого кращого як очолити ту п’яту колону. Але кожному овочу – свій час. Народ не підтримав і овоч впав, аж луснув.
Тепер, без вирішення проблем тих п’ятої і шостої колон, компроміси в питаннях державного устрою або в мовному питанні нічого не дадуть навіть в середньостроковій перспективі, не кажучи вже про довгострокову, бо держава буде розкрадена до дна, а дно буде продано на металобрухт. С децентралізацією, або без неї.
Схоже, той візниця, що править нашою країною, неправильно запрягає, не тому волу дає батога і кричить “Цоб!”? Може, то не воли, взагалі, а бики? Може, треба подивитися, нарешті?…

  

Віктор Романовський, Одеса, член НСЖУ
23.05.2014г

МУЖЧИНАМ О ПОДРУГАХ ЗАЩИТНИКОВ ОТЕЧЕСТВА
В преддверии международного женского дня и последующей за ним международной женской ночи мужчины, помните: они – женщины – являются не только прекрасным, но и льготным полом. Им не обязательно носить галстуки. Если они захотят освоить мужскую одежду или мужские профессии, их назовут первопроходцами. А если мы захотим освоить женские профессии, а уж тем более женскую одежду, нас назовут голубыми. 
Их ум сравним с умом любого мужчины, но выглядят они гораздо лучше. 
Если они выйдут замуж за наследника престола, будут королевами. Если мужчина женится на наследнице престола, он будет просто мужем королевы. Жена Президента называется – Первая леди, муж женщины-Президента – никто. 
Если им изменяют, они – жертвы. Если они изменяют, мы – рогоносцы. 
В конце концов, это они решают, сколько детей иметь. Их отпускают в декретный отпуск. Они чувствуют, как ребенок шевелится в животе. Они всегда присутствуют при рождении своих детей. Первое слово, которое говорят дети – это «мама». И они всегда знают, что этот ребенок – их.
Они живут дольше. Они меньше потеют. Они всегда знают, где лежат их носки. 
У них есть международный день, посвященный им. День, когда даже самые толковые мужики тратят свои заначки самым бестолковым образом. 
А женщине, по большому счету, для счастья не так уж много и надо – всего несколько вещей. Но каждый день новых.
И на самом деле они для наших глаз – рай, для наших душ – ад, для наших карманов – чистилище. 
Мы любим их, красивых и недоступных, натуральных и накрашенных. Как они накрасятся – это еще тот вопрос. Главное – чтобы не было как в том старом анекдоте, когда на Дерибасовской встретились две дамы, и одна спросила другую: «Сарочка, ты ничего не замечаешь?» «Нет, а шо?» «Я была в косметическом салоне». «И шо?» «Было закрыто».
Да, женщина произошла из ребра мужчины. Не из ноги, чтобы быть униженной, не из головы, чтобы превосходить его. А из ребра, чтобы быть бок о бок с мужчиной, чтобы быть равной с ним. 
Из-под руки, чтобы быть защищенной. И со стороны сердца, чтобы быть любимой...
Александр Юшин, 1970В

С Днём защитника Отечества!
Мичманы, солдаты, офицеры, 
Сэры, герры, мсье и кавалеры,
Домнулы, паны и джентльмены,
Мэны, господа и супермены,
Педагоги, сыновья, отцы,
Женихи, мужья и молодцы,
Умники, красавцы, аксакалы,
Экстремалы и оригиналы,
Мастера, таланты, сумасброды,
Автомобилисты, пешеходы,
Сладкоежки, игроки, партнеры,
 Рыцари, гусары, мушкетеры,
Гордецы, скромняги, демократы,
Мудрецы, творцы и дипломаты,
Жизнелюбы, интеллектуалы,
Удальцы, джигиты, запевалы,
Методисты и авантюристы,
Рыбаки, охотники, артисты,
Фантазеры и весельчаки –
Дорогие наши мужики,
Радость половины человечества,
С ДЗОТом – с Днем Защитника ОТечества!
Защитника до костей мозга. Праздник худшей половины человечества. Это естественно, раз есть половина лучшая – наши неподражаемые, неповторимые, незаменимые женщины, значит – должна быть половина и худшая.
«Весь мир – театр. А люди в нём актёры», - заявил Уильям Шекспир. Но в преддверии Мужского дня мысль великого гумани-ста нуждается в уточнении: театр... военных действий. За право быть самими собой. И можно ещё добавить: а люди в нём сапёры. Для которых жизнь прожить – не поле перейти.
Поэтому, славные защитники Отечества, Вы – как в войсках ПВО – сами в облаках не витайте, но и другим не давайте. Рот при исполнении строевой песни открывайте на ширину приклада. И не забывайте: в армии виноват не тот, кто виноват, а тот – кого назначат. И не задавайте глупых вопросов типа: почему уборка называется генеральной, если в ней не принимает участия ни один генерал? И никогда не бойтесь делать то, что не умеете. Помните: ковчег был построен любителем. Профессионалы сделали «Титаник».
А ещё хочется пожелать вам не ратных подвигов, увековечен-ных в истории, – бросков грудью на амбразуру вражеского ДЗОТА, таранов своим истребителем вражеского самолёта, героического молчания под пытками врагов, подрыва на гранате себя и двух десятков супостатов. А пожелать самого мирного военного прика-за всех времён и народов: рыть яму от забора до обеда. Но не другому, чтобы самому в неё не попасть, а стремясь к очередному воинскому званию. Какой же солдат не мечтает стать генералом, лейтенант – полковником, капитан – майором. И мечтать, глядя в звёздное небо. Ведь по звёздам можно определить не только судьбу человека, но и его воинское звание!
«Что наша жизнь? – спросил Александр Сергеевич Пушкин, и сам же ответил: – Игра!». И тут необходимо уточнить: игра… в войнушку. Между полами. «Но в войне полов не может быть победителя, потому что противники слишком склонны к братанию», - сказал Генри Киссинджер.
И всё-таки верьте, ваш блицкриг – ещё впереди. И Грузию, конечно, примут в НАТО. В качестве мишени... И новое воинское звание утвердят – «дегенерал». Один лишь военный врач, который и не врач, и не военный, но который считает, что со здоровьем у вас всё в порядке, так и останется работать в своём военкомате. Потому что принять мужчину таким, какой он есть, может только военкомат!
Но если повестка из военкомата вам всё-таки придёт, перепишите её в сорока экземплярах и разошлите друзьям и знакомым. И будет вам счастье...
А вы, наши неподражаемые, неповторимые, незаменимые спутницы жизни, не забывайте: 8 марта – это 23 февраля по старому стилю. Как нам двадцатьтретьефевралякнется, так вам и восьмимартнется.
Но если серьезно, – хочется, чтобы мужская половина сто-шестнадцатиков приняла наши самые искренние поздравления с Днём защитника Отечества!
Это праздник настоящих мужчин, обладающих мужеством и самоотверженностью, любящих Родину, мать с отцом, родных и близких, всё человечество. Каждый представитель этой сильной половины человечества – будь то школьник, студент, военнослужащий, врач, спортсмен, ученый, брат, племянник, отец, дед, сосед по площадке, просто прохожий – каждый, подчеркнём, является защитником своей страны, своей семьи, своих друзей, защитником своей пусть маленькой, но Родины.
Вот почему этот день – по-настоящему всенародный праздник.
Особые слова благодарности – ветеранам, тем, кто выстоял в Великой Отечественной, прошел Афган. Желаю всем вам здоровья и долголетия, мирного неба над головой и успехов на службе нашему Отечеству!
Александр Юшин, 1970В 

Александр ЮшинМарина ХаритоноваИгорь ШевченкоВладимир Штоц
Читайте главу из романа выпускника 1970В
Александра Юшина
"Зачем моё ничтожество не имеет крылья" -
о выпускниках 116-й и других известных лицах.
Еще несколько глав о войне в Приднестровье в 1992 году.

C Новым 2014 годом!

Рис. В.Барзиловского

ДЕЗИДЕРАТЫ   ОТ  ТЁМНОЙ  ЛОШАДКИ
 
Дорогие стошестнадцатики!
Вдоволь покуражившись над нами в 2013 году челябинским метеоритом, жители которого с ужасом наблюдали приближение Челябинска; разоблачениями Сноудена, которому Узбекистан отказал в политическом убежище, хотя сам Сноуден Узбекистан об этом и не просил; разводом со своей женой Президента России, который на вопрос «почему вы раньше не развелись» ответил «ждали, пока Медведев вырастет»; очередным Майданом в Киеве, про который говорят: кто не работает, тот на Майдане; Чёрная Водяная Змея уходит в 12-летний отпуск, передавая власть над Землёй Зелёной (или Голубой) Деревянной Лошади, которая будет править весь следующий год.
По поводу цвета животного у общественности нет единого мнения. Гринписовцы (которые требуют: выкури сигарету – спаси лошадь) однозначно за woodengreenhorse. Но содомиты категорически с ними не согласны.
И всё-таки позвольте мне, Змее, накануне новых бегов на ипподроме жизни со своим змеиным очарованием поздравить всех вас с наступающим годом этой сине-зелёной Лошади.
Я искренне желаю всем в 2014 году:
- чтобы вы сменили змеиную кожу на лошадиную подкову;
- чтобы наступающий год стал для всех не темной лошадкой, а вашим коньком;
- чтобы всё так же свеж, убедителен и красив был ваш аллюр;
- чтобы здоровье ваше не лягалось, и копыта не откидывались;
- чтобы ваша личная жизнь неслась галопом, а общественная – на рысях;
- чтобы в погоне за пером Жар-птицы вы коней не придерживали, не кричали им хриплым голосом «чуть помедленнее»;
- чтобы как старый конь вы борозды не портили, а как молодой – ещё и глубоко рыли; 
- чтобы держали вы синицу в узде, а журавля под уздцы;
- чтобы ваши родные и близкие не становились иноходцами, а оставались чистокровными скакунами одесской породы;
- чтобы Ваши недоброжелатели в новом году стали не пришей кобыле хвост, а вы в отношениях с ними всегда могли сделать ход конём;
- и чтобы всякие лошаки на вас не возили, и чтобы всякие клячи вас не запрягали;
- чтобы на работе вы по-прежнему брали с места в карьер;
- чтобы, даже когда не в коня корм, вы гриву не опускали, а удил не грызли;
- чтобы не путали вы, когда на коня, когда на коне, а когда – по коням;
- чтобы мир был вашим конюшням;
- чтобы «подаркам» наступающего года вы, как и дарёному коню, в зубы не смотрели, а приняли как выигрыш на ипподроме в тотализатор, получив максимум удовольствия, можно даже в лошадиных дозах;
- чтобы, как коней на переправе, ни вас не меняли и ни вы никого, при том чтобы поменянный, если таковые будут, стал Троянским конём менялы;
- чтоб не в одну лошадиную силу, а как пара гнедых, в которой вы в упряжке со своей энтелехией назло врагам по-прежнему оставались рысаками, пахали на благо конкретного светлого будущего своих родных и любимых, особенно там, где конь ещё не валялся;
- и чтобы 1 января 2014 года, превозмогая головную боль, не врали как сивый мерин «всё, с сегодняшнего дня завязываю»… 
Хотя по славянскому календарю с 25 декабря 2013 по 24 декабря 2014 года миром будет править Жар-птица. Наши предки считали эту мифическую чудо-птицу посланцем святого места, где нет ни смерти, ни зимы, где все довольны и счастливы.
А перо Жар-птицы тому, кто его найдёт или добудет, принесёт счастье. Оно ярко светится, даёт тепло. Тепло достаточное, чтобы согреться от всех холодрыг жизни. Этакая неплохая грелка, которую ещё называют и пузырём.
Так что с Новым годом всех, с Новой сбруей, с Новым пузырём!
 
С уважением, Александр Юшин, 1970В

________________________________________________
* Дезидераты – пожелания (В.И. Даль, Д.Н. Ушаков)

Архивы сайта по годам:
1998
1999
2000
2001
2002
2003
2004
2005
2006
2007
2008
2009
2010
2011
2012
2013
2014
2015
2016
2017
2018
2019
2020

[На главную страницу 116]   [Кабинет директора]  [Учительская] [Классы]  [Мы!]  [Мыс "Е"]  [Металлолом]
[История с футболкой]   [О школе пишут]  [Спонсор клуба]  [История с носками]
[Книга о школе]  [Феликс]  [Ася] [В гостях у Т.А.Шевченко][Архив новостей]
[Архив печальных известий]