Благотворительный клуб выпускников и учителей школы №116, г.Одесса
Чи була така школа,
якої вже немає, а вона продовжує жити в серцях і ділах своїх вчителів та
випускників; про яку виходить книга, заснована на споминах учнів, вчителів
та тих, хто стикався із школою; ім'ям якоЇ називається громадська організація,
що створена випускниками школи начолі із президентом - першим її директором;
якій присвячуються статті в газетах, виставки в центральних міських музеях
- і не тільки в роки її існування, а й через 10, 15, навіть 18 років після
того, як її вже нема ?..
Така школа була -
це школа № 116 м.Одеси. І сьогодні я хочу розовісти про цю школу та про
її першого директора - Кудінову Алевтину Іванівну.
Що можна сказати
про людину, яка отримала від своїх колег «Диплом про вищу людську освіту»
? Добра людина; «залізна леді» педагогіки; незвичайна, талановита душа?..
Говорить про себе скупо, начебто дивиться на своє ообисте, не пов'язане
із 116-ю школою, життя осторонь.
Народилась Алевтина
Іванівна 5 березня 1921 року в м.Орск в родині службовця. Дітей
було п'ятеро - тому й поняття колективу, взаємовідповідальності стають
відомими їй вже тоді, коли була маленькою. В 1929 році батька - моряка,
учасника ще Цусімських боїв, було репреовано за безглуздим обвинуваченням
в «антикомуністичних промовах». Вся сім'я була вислана до району Караганди.
Алевтина Іванівна згадує: «Везли нас втелячих вагонах, потім грузили на
машини та викидали з них прямо в голому степу понад річкою. Виживайте,
як можете...» Багато вже відомо нам про тяжке життя сімей «ворогів народу»:
жили в сирих землянках, будували з дерна убогі хатинки, голодували, хазяйнували,
навесні кожній травинці раділи - буде що їсти. Спочатку діти росли без
шкіл, без книг. «Голова та думки», - за виразом А.І.Кудінової. Коли з'явилася
можливість відкрити школу, вчителі були, делікатно говорячи, некваліфікованими.
Навчали тому, чим володіли самі. Підручників не було, писали на газетах.
Але ж в 1938 році Алевтина Іванівна закінчує школу - на «відмінно»,
з похвальною грамотою. Вона вирішує присвячити своє подальше життя дітям.
Їде до Ташкенту із справкою спецпереселенки (там було де зупинитися
-жив родич), поступати в педагогічний інститут. З нею, зрозуміло, й говорити
не хочуть. Вона - телеграму Сталіну: «Можливо тут не знають Ваші слова,
що діти за батьків не відповідають?» Як і що там допомогло, - але її
залишили. Вона стає студенткою педінституту. Це був щасливий випадок -
як для неї, так і для її майбутніх учнів.
Коли розпочалася
війна, Алевтина Іванівна була наприкінці третього курсу. Закінчувати
інститут довелось за прискореною програмою. На той час вона вже вийшла
заміж, народила сина Валерія. Чоловік пішов на фронт, а вона з малим
повертається до Караганди. Працює вчителем в тій школі, яку закінчила.
Навчається на курсах військових керівників, набуває звання старшого військового
керівника, стає військовим інспектором обласного відділу народної освіти.
І тільки тоді, коли повертаються з війни перші одужавші поранені, вона
теж має змогу повернутися до школи. З 1945 року вона викладає літературу
в Караганді.
До Одеси А.І Кудінова
приїхала в 1947 році - погостювати у сестри. Залишитись не було навіть
надії: ані покрівлі над головою, ні роботи - на той час в післявоєнній
Одесі її знайти було дуже важко. Але переїзд все ж таки став можливим -
завдяки реабілітації батька.
Работу знайшла з
властивою їй цілеспрямованістю. Після багатьох спроб та невдач улаштуватися
до роботи пішла прямо до директора автомеханічного технікуму, що містився
недалеко від дому. Спитала: «Вам потрібен добрий вчитель?» Директор спочатку
розгубився, потім - засміявся. Її прийняли - і не пожалкували. Здібності
Алевтини Іванівни, її працездатність, самовідданість, творчість не можуть
не помітити в місті. Її фотографія не сходить з міської Дошки Пошани. В
1953 році її запрошують до роботи у міський комітет партії на посаду інструктора
по школах. Але розлучатися із своїми учнями Кудінова не погодилась, й поряд
з насиченою діяльністю в міськкомі вона доводить до випуску свою групу
у технікумі.
Хрущівська
«відлига», що надійшла наприкінці 50-х - початку 60-х років, не могла не
відобразитись і на освіті. В місті було вирішено відкрити три школи другого
ступеню. Набирати треба було тільки старші класи. Як інструктор міськкому,
А.І.Кудінова повинна була знайти кандидатуру на посаду директора 116-ї
школи (однієї з трьох нових шкіл). Але на дворі вже липень, а посада ще
вакантна. Це дуже серйозне діло - підіймати школу з «нічого» : ані меблів,
ані посібників, ані якогось педагогічного колективу. Охочих не знаходиться.
І Алевтина Іванівна вирішує: «Піду сама!»
З цього часу починається
той етап в житті Кудінової, який вона сама вважає найважливішим в своїй
педагогічній діяльності. Питань, які треба вирішувати, багато - підібрати
педагогічні кадри, закласти матеріальну базу, поперше дістати меблі...
Але ж, за словами
Алевтини Іванівни, головне - це люди. І їй дійсно вдалося з'єднати
чудових педагогів, кожен з яких віддавав своєму ділу всі сили, всю душу.
Певна річ, то були різні люди, часто дуже складні, з яскраво виявленою
індивідуальністю. Більшості з них достатньо було відчути повне довір'я
до себе, щоб діяти з подвоєною енергією. В 116-й працювали ті, хто
мав здібності бути першопроходцями на своєму шляху. Хто витримав, був приреченим
працювати в екстремальних умовах і, як стрілка компасу, націлюватись на
все дивовижне, неможливе, розумне. І найголовніше, ті люди були наділені
вмінням мріяти й вірити в свою мету. Удача такої великої справи - це результат
чітко спланованої, надзвичайно кропотливої роботи всього педколективу.
І зібрала його, поєднала, запалила - Алевтина Іванівна Кудінова.
Не помітити 116-ту
було неможливо. Про школу багато і добре писали газети , в тому числі й
центральні - « Правда», «Известия», «Комсомольська правда». До неї приїздять
делегації. В 1968 році Кудінову запрошують до Москви - виступити перед
делегатами Всесоюзного з'їзду вчителів. Досвід роботи школи було визнано
незвичайним, розумним, дуже цінним для справжніх людей педагогічного діла.
За педагогічний труд А.І.Кудінову нагороджено Орденом Леніна.
Що ж такого надзвичайного
було в цій школі? Вже на третьому році свого існування школа одержує вимпел
за перше місце в Україні з виховної роботи. На її базі проводиться велика
кількість семінарів, зокрема, республіканський семінар секретарів обкомів
комсомолу. Во Всесоюзному змаганні молодіжних організацій ДОСААФ 116-та
теж зайняла перше місце. Кожного року учні школи значилися серед призерів
олімпіад з різних предметів. Були налагоджені зв'язки з багатьма вищими
учбовими закладами міста. Разом із облвоєнкоматом та прикордонниками щороку
проводились Зльоти нащадків слави батьків - на такому високому рівні,
що приймали делегації з різних республік Союзу.
Що означає ця школа
для мене, автора цих строк? Людини іншого часу, поглядів, образу життя
кінець кінцем...
Спочатку я приголомшена,
здивована; потім, порозмисливши як слід, - я захоплена! Як майбутній педагог,
я бачу в відродженні самої ідеї «стошіснадцятої» виховання дітей - укріплення
нашої держави, її моральних устоїв. Виховання дійсних, волелюбних, справедливих,
добрих, твердих в своїх переконаннях громадян.
Нехай кожний зупиниться.
Подумає і відповість - яке виховання зараз отримують наші діти? Чи є ще
в наших сучасних школах отака щирість, цілеспрямованість, повне довір'я
і прагнення кращого? Чи знають наші діти такі тематичні вечори (кожного
тижня!), такі зустрічі із такими людьми як Булат Окуджава, Анатолій Карпов,
Едуард Асадов, Микола Амосов, Іван Рядченко та інші? Де зараз дійсно конфліктні
ситуації розглядають не в кабінеті директора, не в міліції або в якихось
інших державних організаціях, - а на Суду Честі?
Педагогічний колектив
начолі з А.І Кудіновою розумів мету своєї роботи як виконання заповіту
В.О Сухомлинського: «Труд душі ає реальною і виховуючею силою лише при
умові, коли в ньому закладено глибокого морального змісту.
Яким бажали бачити свого вихованця вчителі школи, кого виховати? Людина
повинна бути хазяїном. Своєї школи, своїх вчинків, свого життя. Феномен
116-ї в тому, що діти стали господарями свого виховання.
А.І. Кудіновою було знайдено найкращий спосіб створити школу, в якій «пізнають
свідому працю як радість, як творчість; де вчаться любові до людей, боротьбі
за справедливість, де всім інтересно».
Кожний клас на протязі тижня був черговим по школі. В кожного члена колективу
були свої обов'язки. В тижневому керівництві школою все повинно було
враховуватись: навчання, праця, порядок у школі, громадське життя... Девізом
усієї програми самоврядування були обрані слова Леонардо до Вінчі: «Нікчемний
той учень, що не перевершує свого вчителя». І механізм самоврядування заробив!
Звичайно, перші кроки давалися важко, була потрібна постійна забота, підказка,
допомога, елементарне підштовхування... Самоврядування дозволило учням
116-ї самим ставити перед собою завдання і самим їх вирішувати. Оцінювати
події тверезо та об'єктивно. Вчилися вимагати - від себе і від інших, а
насамперед - пізнали, що це можна робити! Те, що до учнів ставилися як
до рівних, розкомплексовує їх, розблоковує їх особистості.
Все в школі робилося значно, з розумінням необхідності, важливості, з почуттям
задоволення від зробленого. Чергування були тематичними. Тема присвячувалась
якійсь даті, або цікавій зустрічі, або тій науці, яка була провідною в
черговому класі (фізиці, математиці, літературі та ін.). Випускали стінгазету
( на чотири ватманських лісти), в суботу обов'язково проводився тематичний
вечір. Вся школа прикрашалася лозунгами,плакатами з цікавими думками та
пропозиціями. На класних часах розповідали про все цікаве, яскраве, повчальне,
гідне, що зустрічалося навкруги. Завершувалась напружена тижнева робота
класу здачею чергування. Це і звіт про зроблене, і оцінки, одержані
класом, класним керівником і таємним черговим адміністратором. Тому що
саме він підказував в складні хвилини чергування, що робити, підштовхував,
радив...Але учням здавалося, що все вони зробили самостійно - і це було
найважливіше. Крім того, що намічено і зроблено, аналізувалося й те, що
не вдалося виконати. Оцінка за чергування запропоновувалась самими
чергувавшими учнями і затверджувалась комітетом комсомола. «Висовуйте будь-яке
цікаве запитання на порядок денний і підпорядковуйте цьому все життя школи
на тиждень» - ось провідна ідея для чергових. В підготовці і проведенні
чергового тижня приймали участь всі - учні, вчителі, батьки, рідні, друзі,
знайомі... Тому й робота проводилась найцікавіша і неймовірна за
обсягом.
З самого початку учень попадав у команду , що боролася за першість у школі.
А дух школи був таким, що це ставало дуже важливим для дітей. І тому з'являється
могутній стимул до всього - і вчитися, і творити. Всі набували тут самоповагу,
вчились самостійно мислити, творити, доводити ділом свою рацію, вчилися
протистояти будь-якому тиску - керівництва, колективу і взагалі оточення.
Важливо й те, що педагогічний колектив був не супротивником, а спільником
своїх учнів. Але ж найважливіше! Самоврядуванню повинна передувати зрілість
колективу, його свідомість і відповідальність. Права та обов язки повинні
бути дійсними. Самоврядування можливе, коли певні відносини при певних
умовах перенесли випробування часом.
На екрані досягнень кожного класу в загальній
збірній таблиці була подана вся діяльність:
1. Навчання на совість;
2. Річні творчі роботи;
3. Художня самодіяльність;
4. Трудові корисні справи;
5. Тематичні чергування;
6. Спортивні досягнення.
Навчальний процес був організований
таким чином, щоб кожний учень був спроможний взяти знань стільки, скільки
хоче, але не меньш необхідного мінімума. До цього питання підійшли досить
тонко, грамотно, професійно.
Процес навчання був, власно, не просто навчальним
процесом, а й багатогранним процесом виховання особистості.
Особливості
професії вчителя визначають сутність його педагогічної творчості як вирішення
системи освітньо-виховних завдань. Плануючи мету й шляхи досягнення певного
педагогічного ефекту вчителі спромоглися залучити учнів 116-ї школи
до самостійної познавальної діяльності, організувати її так, щоб учень
зміг обміркувати здобуті знання. Кожен день відкривав юнакам щось нове,
цікаве. Педагогічний колектив, створений твердою і талановитою Алеівтиною
Іванівною, знаходився в творчому пошуку. Отже характер професії вчителя
визначається самою природою його проці, зміст якої знаходиться в постійній
зміні та розвитку. Змінюється, розвивається в процесі навчання і сам учень,
що потребує безперервної зміни змісту та характеру діяльності вчителя,
пошуку нових можливостей розкриття талантів своїх учнів.
Школа була поділена на класи: математичні, фізичні, літературні, піонервожатих,
автослюсарів та інші. Школа вважалася фізико-математичною, тому й кількість
фізичних і математичних класів була переважною - по 2-3 кожного профілю.
Але необхідність поєднання «фізиків і ліриків» під одним дахом була зумовлена
не тільки часом, а й розумінням педагогічного колективу і, насамперед,
директора необхідності всебічного розвитку учнів. Кожний предмет був важливим,
кожний урок - неповторним. Рівень вимог - дуже високим. До школи майже
всі учні прийшли з відмінними (лише іноді - з хорошими ) оцінками.
З перших дней на рівні вимог школи оцінки знижуються до «4», «3» і навіть
«2».
П'ятибальної
системи не вистачає і дуже велику роль грають «плюси» і « мінуси».
І учні знають, що «трійка» з «плюсом» це ще не «чотвірка» з «мінусом».
Ні в класних журналах, ні на четвертних та річних оцінках це могло не відображуватись.
Але настільки був великим в школі престиж знань, що кожен намагався вчитись
як найкраще.
Мінистерський
та шкільний компоненти в навчальному процесі школи не тільки доповнювали
один одне; кожен учень наприкінці школи здобував якусь професію і одержував
свідоцтво про неї. Щось подібне намагалися зробити пізніше з учбово-виробничими
комбінатами. Але різниця в тому, що це було раніше, та й кожен учень, вибираючи
собі клас, в якому він хотів навчатися, тим самим вибирав і професію,
яку здобував по закінченню школи: математики - оператора-програміста (
виробничу практику один день в тиждень проходили в обчислювальному
центрі политехнічного інституту), фізики - радіомеханіків, про автослюсарів
та піонервожатих і так зрозуміло...
І ще
один нюанс навчального процесу в 116-й. Вона була першою
( принаймні в місті ), хто ввів в практику проблемне навчання. Крім того,
кожен учень вибирав собі курсову роботу і навесні захищав її. Це не була
курсова в суворому змісті слова. Це була творча річна робота з будь-якого
предмету, незалежно від того, в якому класі вчився учень. Можна було навчатися
в математичному класі і скласти збірку задач з геометрії, а можно було
виконати курсову за темою «Лірика Єсеніна» - зробити її в вигляді реферату,
чи альбому, чи стенду, чи ще якось інакше. Крім вчителів оцінювала курсову
учбова комісія, яка складалася з учнів різних класів. Обов'язково ця робота
ще випробовувалась учнем в своєму рідному класі на уроці чи при проведенні
позаурочного заходу.
Вся навчально-виховна
робота в школі будувалася на основі нерозривної єдності знань, вмінь, переконань,
слова й діла. Добровільний характер позакласної роботи давав можливість
організувати діяльність учнів по інтересах, сприяв розвитку індивідуальних
нахилів, ініціативи та познавальної самостійності учнів. Як педагоги, так
і вихованці 116-ї були вільні в виборі змісту своєї позакласної роботи.
Проте вона ставала органічною часткою навчання, створювала благоприємні
обставини для успішного формування особистості з урахуванням інтелектуальних,
психологічних та вікових особливостей учнів 116-ї школи.
Форми
позакласної роботи були досить різноманітними, відрізнялися за обсягом
кількості учнів (фронтальні, гупові, індивідуальні), способом проведення,
місцем проведення, тривалістю ( епізодичні, систематичні - на протязі всього
року або навіть кількох років, традиційні та ін.) Завдяки цьому школа,
крім навчального, мала ще й зовсім незвичайний виховний вплив на учнів.
Поперше в стінах школи існувала незвичайна для того часу можливість бути
щирими, не брехати і не приймати участі в неправді. В школі практично не
було приписок і «показухи». Щирість здійснювалась високим рівнем свободи
передачі своїх думок та почуттів. До цього має відношення й можливість
критики, полеміки з вчителями, які самі часто будували заняття в формі
дискусій і, за рідкисним виключеннм, намагалися відповісти на складні
запитання за допомогою своїх знань та педагогічного досвіду, а не адміністрування,
- що викликало позитивний оборотний зв'язок взаємодовір'я і, відповідно,
зріст вчительського авторітету. Наполегливо проводилася лінія надання учням
права на помилку, тобто принцип оцінки праці по кінцевому результату.
Після
того як самоврядування в 116-й стало нормою, юнакам стає тісно в
рамках школи - народжується рішення допомагати добрими ділами рідному місту.
І не тільки. Про громадські діла учнів 116-ї школи заговорили у весь голос,
а міськком комсомолу почав пересилати їм матеріали про всі сигнали біди.
Після статті в «Комсомольській правді» «Фанати 116-ї», де розповідалося
про душевну щедрість юнаків та готовність завжди відгукнутися на
заклик про допомогу, листи стали приходити прямо до школи. Для того, щоб
відповісти на цей заклик, у юнаків і думки не виникло звернутися до батьківської
кишені - підчас літніх канікул «стошіснатики» працювали на заводі «Епсілон»,
де проходили виробничу практику. Дійсна мрія тим і гарна, що завжди народжує
нову мрію, трансформуючись в дію, вчинок, діло. Створювалась цепна реакція
добра - удосконалення особистості через гуманізацію людських відносин.
Чим була для юнаків
їх школа? У відповіді на це запитання можуть допомогти праці видатного
радянського генетика В.П Ефроімсона, який першим ввів поняття «збагаченого
середовища» як необхідного компоненту оптимального розвитку особистості,
всіх закладених в неї здібностей. « Для потенційного таланту, - підкреслював
він, - є важливими раннє визнання, заохочення і творча свобода.» В 116-й
це було. Створенню «збагаченого середовища» сприяло й те, що перші випускники
прийняли рішення не вважати себе вибуваючими зі школи, а переходити в 11-й,12-й
і т.д. класи 116-ї. Не можна обійти увагою й трудові десанти в колгоспи,
заходи, що там проводились - концерти самодіяльності, спортивні змагання,
Дні Здоров'я, які стали традиційними і відкрили цілу низку справ, так чи
інакше пов'язану із фізичним і моральним здоров'ям людини. Завдяки інтенсивому
і плідному трудовому вихованню всі були зацікавлені в тому, щоб кожний
клас мав свій об'єкт і щоб праця за трудомісткістю була однакова. Враховувалися
профілі виробничого навчання. В учнів складалася звичка все робити самім
- прибирати, ремонтувати, будувати.
Школа навчила дітей бути не байдужими до всього, що відбувається навколи,
не боятися йти проти думки більшості, брати відповідальність на себе. Зрозуміло,
це не самий легкий та зручний шлях - але це шлях кожної справжньої людини.
У своїй
виховній роботі педагогічний колектив 116-ї школи начолі з
А.І. Кудіновою керувався одним з найголовніших принципів макаренківської
педагогіки: якомога більше вимог до людини, якомога більше поваги до неї.
А найвищою метою виховання було виховання
високої моральності.
Велику роль відігравали в цьому комсомольські
збори. Юнаки повинні були виробити свою життєву позицію, внутрішньо
визначитись: яким є твій ідеал людини? Не можна легко і просто відповісти
на це запитання, отже воно потребує й часу, й зіткнення поглядів в пошуку
істини. Все це як раз і робилось на комсомольських зборах, порядок денний
яких часто визначався дозрівшею потребою, підказувався самим життям.
Комсомольські
збори були дуже значними та цікавими подіями в житті 116-ї.
Проводились вони завжди увечорі в чужому приміщенні ( Палац студентів,
зали портклуба, російського театру, Палацу профспілок ім.Л.Українки
), тому що шкільний актовий зал не міг всіх вмістити. Школа - другого ступеню,
тобто 9-10-ті (пізніше - 8-10) класи, майже всі учні - комсомольці. В школі
19-20 класів,тобто більше 600 учнів. А шкільний зал вміщує близько 200.
На збори крім учнів приходило багато випускників минулих років, а також
учнів з інших шкіл. Цьому не заперечували: нехай разом думають про майбутнє
ті, в кого все життя попереду.
Таких
зборів в ті роки просто більш ніде не проводилось. Це був великий дійсний
бій, боротьба поглядів. Розмова йшла принципіальна. Критика недоліків -
жорстка. Звіт про зроблене - чіткий і суворий. Затвердження корисних і
добрих основ в житті школи - ось що визначало дух збору. До трибуни стояла
черга виступаючих, було й таке, що на трибуні стикалися кілька ораторів.
Одразу ж після зборів, вночі, в школі черговий клас випускав стінгазету.
Про що може свідчити одна тільки фраза голови зборів - «Є пропозиція закінчити
збори сьогодні» ? Згадує Борис Бурда: «Головна відміна шкільних комсомольських
зборів від переважної кількості їх братів за жанром - те, що вони
були всерйоз. З дійсними нервами та непередбаченим кінцем.» Головне - підготовка,
адже ж без неї ( тобто без певної затрати труда ) щось важливе і потрібне
ні в кого й ніколи ще не вдавалося. На тематичні збори завжди запрошували
цікавих гостей. Їх вміли слухати, вміли почути головне і вже ніколи не
стерти із своєї пам яті, передати наступним поколінням.
Дуже
важливим було те, що директора, які приішли на зміну Кудіновій, прикладали
всі зусилля, щоб зберегти традиції і дух школи, розвинути її потенціал.
Вже при Хандриковій Г.І. наро дилася ідея прилучити до поглибленого вивчення
математики і фізики дітей з села. Сказано - зроблено. Багато можна зробити
з
бажанням допомогти талановитим людям вийти на найвищий рівень знань. Так,
в 1972 році відкрився обласний фізико-математичний клас. 24 учня закінчили
в 1974 році школу. Жили вони спочатку в школі-інтернаті №1, на Слободці,
потім в Школі-інтернаті №2, на проспекті Гагаріна. На це було витрачено
великих зусиль адміністрації школи, класного керівника та всього колективу.
Всі допомогали дітям, які добровільно розлучилися з домашнім уютом і звичною
атмосферою своїх рідних шкіл.
Сьогодні
престижні школи звертають свої погляди на Захід. Комусь вдається налагодити
зв'язки із заокеанськими школами. Завдяки багатим батькам учнів чи спонсорам-бізнесменам
вже їздять учні й вчителі за кордон, як на другий кінець рідного міста.
Зрозуміло, це цікаво і, можливо, зовсім не даремно. Хоча слабо віриться,
що методи й досвід шкіл за океаном можуть пустити коріння в нашій землі.
Надто відмінне наше життя. Як вирішити цю задачу з багатьма невідомими?
Треба поліпшувати, укріпляти, знаходити, створювати, заохочувати... і повернути
Учителя до школи. А головне - не глушити яскраві, незвичайні ідеї, остроумні,
захоплюючі пропозиції, казкові, фантастичні проекти. І як би не було важко,
добитися успіху. Тут. У себе. Вдома. На рідній землі.
В 1980 році 116 -ту школу розформовано. Надто вона була нестандартною...
Офіційна версія - потрібно приміщення для педагогічного училища.
Неодноразово на сторінках газет і журналів підіймалося питання про відродження
школи, особливо в 90-му році, на хвилі «перебудови». Але, нажаль, зусилля
було безуспішним.
116-ї немає, але в той же час вона «живіше всіх живих» - про неї говорять,
сперечаються, її люблять, відзначають її річниці...
Зараз вчителі та учні школи об'єднані в громадську оргнізацію «Клуб-116»,
утворену за ініціативою випускників різних років начолі з президентом Клубу
Кудіновою Алевтиною Іванівною. Офіційна дата народження Клубу -
3 травня 1997 року. Головні завдання цієї
організації: допомога тим вчителям школи, які зараз знаходяться в скрутному
становищі; створення «банку данних» про тих, хто колись вчився й працював
у школі, та інформаційного простору для бажаючих спілкування; пропаганда
та розповсюдження провідних ідей 116-ї...
До Дня Учителя в жовтні 1998 році в Одеському Літературному музеї, в галереї
« Острів скарбів» відбулася виставка, присвячена легендарній 116-й. Все
повернулося «на круги своя»: колись 116-ту називали «островом скарбів»,
тепер ті, для кого вона найдорожча, знайшли свій притулок в залі музею,
що носить таке ім я. Це юридична адреса Клубу.
А за два роки до цього за допомогою учнів школи побачила світ книга А.І
Кудінової «Що було, то було!», яка розповідає про дивовижні, щасливі роки
існування школи.
Це не ностальгія. Людина і час - найулюбленіша тема Алевтини Іванівни.
Таким був той час, такими були люди - що народилася така школа. І, мабуть,
знов прийшов час говорити про неї - новим людям, які будують майбутнє.
Бо це було - ЯВИЩЕ. Її випускники говорять: «Стошіснадцята - не номер,
а ім'я!». І їм можна вірити. Тому що цей «соціальний феномен» дав суспільству
освічені, талановиті, неординарні особистості, які знайшли себе в науці,
медицині, літературі, театрі, кіно тощо. Неможливо перелічити всіх. «Одеколон»
- одеська колонія Московського державного університету в 60-ті роки складалася
майже цілковито з випускників 116-ї. «Зірки» одеського і московського КВВ
зберігали форму і дипломи команди 116-ї школи «Плюс-Мінус». Юхим Аглицький
- нині відомий бізнесмен і капітан команди КВВ США; кіноактриса Наталя
Гвоздікова («Народжена революцією»); журналіст і редактор газети Юлія Женєвська;
вчений-філософ, психіатр, журналіст Борис Херсонський; Олександр Хапін,
який нині очолює всесвітній «Центр Здоров'я сім'ї»; всім відомі Борис Бурда
- неодмінний учасник інтелектуальних ігор «Що, де, коли ?» та «Брейн-рінг»
- і Ян Левінзон, нині відомий як капітан команди КВВ Ізраілю, та багато
інших. Але навіть таким «квітником» гідних синів роду людського не відобразити
всієї величі, сили та енергії 116-ї школи.
